Чоловік з Будапешту

“Чоловік з Лондона” – перший фільм знятий Тарром в статусі офіційно визнаного генія. До того відомого лиш в рідкісних кіноманських орденах Белу нарешті запросили в конкурс Канн ’07. Тарра почали дивитися, захоплюватися, інколи розуміти – що при масштабі його особистості справа непроста.

Космічний Тарр не з тих ренегатів, що змінюють своїй манері оповіді. Схоже він і Євангеліє екранізував би в своєму шикарному медитативниму стилі з гіпнотичними 5-ти хвилинними проходами Ісуса. В The Man from London Тарр візуально скромніше ніж в “Гармоніях Веркмейстера” чи в “Проклятті”, він вже не розважає глядача дивацькими ритуалами чи загадковими опудалами морських чудовиськ, таким чином вивільнюючи місце для чогось нового. Можливо, для симбіотичного переродження нуара через мову повільного авторського кіно. Сам Тарр зовсім не заперечує сліди film noir в своєму фільмі, однак робить несподіване зауваження – “…для мене кольорові фільми Фассбіндера набагато більше передають атмосферу нуара, ніж так звані жанрові фільми…”. Дещо розгублює інше зізнання Тарра, ніби під час виробництва The Man from London він з Агнес Раніцкі (дружина і співавтор Тарра) інтенсивно переглядали Хічкока.

Відомо, що Тарр певного роду старовір – знімає свої картини повністю в декораціях – що майже немислимо в наш час. Роль Мелуена зіграв Мірослав Кробот режисер і художній керівник празького Дейвіцького театру, в якому колись ставив спектакль-версію своїх “Хронік звичайного божевілля” Пєтр Зленка. Дружину Мелуена зіграла передубльована угорською анорексична ісландська фея Тільда Суінтон. Ще один прекрасний співучасник цього фільму постійний композитор Тарра Михаль Віг, протяжні моторошні мелодії якого точні в передачі емоцій.

“Чоловіка з Лондона” приємніше дивитися не маючи за плечами багажу сюжетних очікувань. В такому випадку майже неможливо відшукати кінці історії Сіменона, що компенсується повним зануренням в її розріджену гідросферу. Спочатку здасться, що присутність Сіменона в фільмі не більша ніж Лема в “Солярисі”, однак після ознайомлення з літературною основою дивуєшся і навіть дещо розчаровуєшся наскільки Тарр повторює маршрути Сіменона.

Невеличкий роман Сіменона розповідає про те, як в цілому непогані сімейні люди псують один одному життя із-за чемодана з грошима. Щоправда, під іншим кутом літературний The Man from London виглядає, як повчання про те якою ілюзією свободи можуть бути гроші, або навіть історією вічного повторення в рамках конкретного буденності сплячого вдень самітника. Саме цей нюанс, схоже, і заінтригував Тарра. Режисер зазначає: “Найважливішим для нас був персонаж, чоловік, що веде монотонний образ життя. Кожний день він здійснює один і той же набір операцій: підіймається в башту, спускається, пропускає стаканчик, іде додому, цілий день спить, знову іде на роботу. Ви знаєте, що пройде рік чи п'ятнадцять – і нічого не зміниться.”

“Монотонний образ життя” героя твору Мелуена Сіменон передавав перерахуванням щоденних функцій персонажа з магічним умноженням їх на кількість років, присвячених тим на роботу стрілочником; Тарр – традиційним для себе ігноруванням монтажних склейок, передачею часу в масштабі 1:1.

В руках Тарра сурова розважальна проза Сіменона перетворюється в дещо містичний театр тіней. Тарр називає твір Сіменона “романтичним”, при цьому своєю кінопостановкою він зовсім не намагається змагатися з Сіменоном. Можливо, від того у фільмі приглушуються ознаки протистоянь і навіть захоплююче описана романом психологічна дуель Мелуена з англійцем, людей різних мастей, поєднаних спільним бажанням наживи, в картині мало помітна.

Добавлю ще, екранізація майже повністю опускає декілька цікавих ліній з твору Жоржа Сіменона – що в жодному разі не може звучати як докір. Згадавши при вічні чвари про природу екранізацій (чи це має бути поскладовий переніс письма на екран чи лише вільним відпечатком книжного натхнення?), можна повторити ще один нещодавній вислів Тарра про те, що він “не переводив літературу в кіно, а навпаки переклав її назад до життя”.